Sommerfugl i vinterland

Психологам відомий так званий "синдром іммігранта". Людина, яка приїхала до іншої країни, на певному етапі часто починає відчувати пригніченість, самотність, загубленість, відчуття безперспективності або краху життя. Якщо людина не відчуває себе потрібним, повноцінним членом суспільства, то починає самознищуватися.

                                                                                           (Ірина Сєрова, кандидат юридичних наук)

    Ми йшли з Соломією (назовімо її так) вздовж набережної річки Нідельва в Тронхеймі і говорили про всякі різні речі, які переживають українські переселенці і вона, в тому числі, зараз. Слово за словом, вона розповіла, як нещодавно захотілось їй на фотосесію сходити. Так, в цілях саморефлексії. У дівчат таке часто буває. В обʼєктиві інколи можна зафіксувати свій внутрішній стан поточний. Інколи це закоханість, чи піднесенність від якогось нового етапу в житті. По різному. Але це в більшості випадків працює. Дивно, що хлопці до цього менш схильні. Так от, вона поділилась тим, що пережила під час фотозйомки. Каже, мовляв це якийсь такий стан загубленої чи втраченої особистості, наче і ти не ти і хто ці всі люди навколо і ще й цей проклятий холодний вересневий дощ у Норвегії.. Мене ці рефлексії якось сильно так зачепили. Але ми йшли далі і розмотували цей клубок почуттів. Чому вона себе так почуває? Чого чи кого їй тут бракує? Чи бувало у мене таке теж? Як з цим жити, миритись і чи є якісь антидоти? Як виявилось, найболючіше, за її словами, було те, що не хватало тих людей, які як виявилось формували також її особистість. Те, що думають інші про нас, те як вони до нас ставляться, як вони бачать Нас зрештою і формує той конечний образ багатогранності того, що ми називаємо Я. І зараз цього немає, продовжувала Соломія, є якийсь туман в голові, підвішений стан і розгубленість. І наче якісь важливі частинки нашої душі потихеньку відмирають, осипаються, зникають в небутті.. Я ствердно кивав головою. Дивився на швидкий плин річки, що проносила поряд пожовкле листя в сторону фйорда. Тим часом, я згадував як переживав схожі почуття багато років тому в 2016-ому році, коли вперше покинув Україну і пізніше, після повернення в 2020-ому вдруге. Та й мабуть далі продовжую це переживати по своєму, адаптовуючись до вибраної стежки в життті. Ми дійшли до студентського містечка і там попрощались з моєю знайомою. Соломія закуталась в свій новий біленький дощовик і пішла ловити свій автобус до дому. Я ж, одягнув шолом і покрутив педалі в сторону свого району, ще довго згадуючи нашу розмову, яка і мене зачепила за живе.

    Пригадую той день, як я вперше побачив Соломію. Ми зустрілись в березні в лаунжі офісної будівлі, де я працював на той час. Вона хотіла почути порад, як їй краще побудувати свою стратегію інтеграції в Норвегії. Я тоді ще подумав, Господи якби ж я сам знав відповіді на такі питання.. Але таки вирішив зустрітись, бо хоч якісь уроки я все таки засвоїв, надіюсь, за декілька років життя в Тронхеймі. Соломія була вдягнута по особливому стильно, як можуть бути одягненні тільки українські дівчата з хорошим смаком. Ретально підібрані кольори, фасон і при цьому якісь мало відомі мені бренди. Тут так ніхто не одягається. Одразу згадалась норвезька пісенька -  "Sommerfuggel i vinterland", пісня про метелика, що потрапив у зимову країну. Здається так часто говорять про іммігрантів, що приїждають в Норвегію. Соломія прилетіла сюди саме з теплих країв, до цього вона жила вже 2 роки на іспанських островах. І від усвідомлення цього, я ще більше здивувався, чому вона вирішила переїхати саме сюди - в таку сувору, сіру і холодну країну. Підозрював і попереджав, що їй тут може бути важко перший час і тому краще одразу вибрати собі якусь стратегію розвитку та інтеграції, щоб не впасти духом з часом (як в мене це буває вряди годи нажаль). Я міг собі тільки уявити, до якого образу життя вона звикла - можливо до частих зустрічей з друзями під вінішко десь біля теплого моря в Барселоні чи на острові Тенеріфе, а чи до поїздок в рідний Харків чи Львів, де вона може сповна насолодитись компанією давніх друзів з середовища інтелігенів - музикантів, письменників, режисерів кіно та театру, зрештою і всяких айтішників та молодих підприємців. Там в Україні було добре.  І в Іспанії де було практично таке ж коло друзів теж мабуть досить вільно дихалось. Тут же, в Норвегії, цього всього не буде. Тут все по іншому. І з числа тих, переселенців, що приїхали з окупованої росіянцями території теж таких близьких людей не знайдеш. Тим не менше того дня я речитативом проговорив завчені мантри і ми попрощались - вчи норвезьку мову, намагайся поступити на навчання і вибрати зрозумілу спеціалізацію (на той час вона була комунікаційницею), практикуй англійську і розширюй свій нетворк в Тронхеймі. Ну а я і наша Спілка Українців Тронхейму тобі теж допоможе чим зможе. На тому й попрощались. 

    Але до цієї теми я ще вертався не один раз. Бо ж класичних проблем у іммігранта зазвичай багацько - вивчення мови місцевої; знаходження роботи за спеціальністю, щоб якось стягувати всі витрати; пошук друзів, які хоч трішки розуміють тебе; підтримка звʼязків з тою родиною і друзями, що живуть далі в Україні; і ще ж треба сімʼю будувати і за собою піклуватись.. Я вже не кажу про якісь екзистенційні питання, як от - а що я взагалі роблю в цьому суспільстві, чи знайду я колись в Норвегії собі місце, а що я дійсно по справжньому хочу? Не просто стабільну роботу, а саме щось таке, що мені до душі. З цим всім клубком викликів досить важко жити. Та цього року до списку добавилось ще багато нових проблем. В Україну прийшла війна. Найстрашніша війна в Європі з часів Другої Світової війни. Я втратив багатьох друзів на фронті. До Тронхейму приїхало тисячі біженців українських. Колосальна внутрішня напруга та нові моральні запитання на кшталт - а що я зробив, щоб пришвидшити Перемогу України, а чи не варто мені все тут кинути і поїхати на фронт самому, чи повинен я і в якій кількості допомагати українським біженцям в Норвегії? Від всіх цих питань голова розколюється. І я намагався з ними боротись одночасно. І роботу нову знайти і займатись зборами гуманітарними для потреб армії і допомагати біженцям теж. War life balance, як прийнято зараз говорити в тилу.

    Підозрюю, що Соломія переживала якісь схожі почуття. Мабуть часто густо сумувала за Іспанією і ще частіше за Україною. Поривалась вернутись до рідного Харкова не раз. І вривалась в волонтерські проекти і продовжувала вчити норвезьку. Мріяла створити свій бенд і грати класну музичку. А по неділям доглядала за котиками друга і пила вінішко з молодого винограду, зібраного в околицях Порто. Коли зовсім вже накривало, то летіла кудись в Амстердам чи Берлін, щоб трохи прийти в себе. Гребла проти течії зі всіх сил. 

   Жити в чужій країні завжди складно. Ймовірно частина особистості безповоротно буде втрачена. Якісь важливі складові характеру за відсутності можливості проявитись у відповідних умовах і саме з тими особливими людьми, залишаться лише історією, спогадами із зовсім іншого життя. Та разом з тим зʼявиться і щось нове. Якісь нові паростки зʼявляться там, де колись щось відмерло. Нова культура може захопити своїми цінностями, не типовими для всього того, що переживав раніше в рідній країні чи де інде. Якісь можливості, як от безкоштовне навчання в Норвегії чи лижний спорт можуть стати не відмінною частиною тої нової особистості, яка вже пустила коріння в новому грунті.

  Хочеться вірити, що це таки станеться, що інтуїція таки приведе до якогось modus operandi, максимально підходящого для нового середовища. І та ж Соломія сходить згодом, на якусь нову фотосесію і помітить щось зовсім нове в своєму образі. Щось нове, свіже, тепле і світле.