Перша шпальта
Одразу хочу попередити що йдеться зовсім не про славнозвісну передачу UA:Перший. Хоча звісно мені імпонують їхні щотижневики. Особливо дотепні завершення Романа Вінтоніва. Але чого про цю передачу писати. Це треба дивитись. Тому я про дещо інше. І точно не про ексцентричну комедію Льюїса Майлстоуна 1931-ого року.
А йдеться мені про перші шпальти журналу "Країна". По правді кажучи саме заради отої авторської колонки я поспішав щосереди зранку до найближчого кіоска Інтерпресу, заздалегіть тримаючи в кишені 27 гривень. Гарний хід редакції. Береш такий, щасливий ідеш від кіоску, до офісу залишається ще цілих 19 хвилин хотьби і ти точно встигнеш пробігтись швиденько по абзацам першої сторінки. Бо це ж і є квінтесенція не те щоб журналу, а наче всього минулого твого тижня. А наразі - авторські роздуми напевне стануть найпам'ятнішою подією твого дня.
Ну добре, мабуть трішки таки перебільшою. На обіді я ще перечитаю решту частину журналу. Та і буду ще решта днів тижня смакувати журналом, аж до наступної середи. Та все ж, саме таким собі пам'ятним маркером буде мені слугувати ота перша шпальта.
Втім публікації не кожного автора я чекав з таким нетерпінням, як того дотепника Олександра Бойченка. Виходить що приходилось чекати 2-3 тижні поки знову натрапиш на публікації підписані його іменем. Невже автори колонки дійсно між собою домовляються вахтовим методом. Мовляв так, Павло (Вольвач) ти на дєжурстві цього тижня, давай придумай щось, а ти Сергію заступаєш на зміну на інший понеділок.
Так чи інакше а саме Сашко став мимоволі моїм улюбленим українським (та що там українським - світовим) публіцистом. І перечитував я ті журнали, і дбайливо складав їх до купки і так же бережно потім відносив ті стосики з двадцятьма а то і більше примірниками в Урбан бібліотеку. Хай читають інші. Чого тільки я маю отримувати таке інтелектуальне задоволення. Мені не шкода.
І яка ж була моя радість та подив, коли ми нарешті і наживо зустрілися з Сашком, на одному з очікуваних заходів Книжкового форуму. Варто сказати, що кожен львівський книжковий форум зносить мені по доброму кришу і ще добряче мене п'янить наступних пару добрих місяців. Хоча звісно були і роки, коли книжковий форум можливо і не ставався аж таким дуже вдалим, та й то я так думаю тільки тому, що мене не було на ньому. А всі інші рази були феноменальними. І крапка.
Так от сиджу я значить в першому ряді кінотеатру Коперника і вже в очікуванні презентації нової книжки Тараса Прохаська "Так, але.." якій судилось наступного року отримати навіть шевченківську премію. Того разу я трохи допомагав медіацентру форуму з репортажами тому намагався відвідувати максимальну кількість заходів (а їх 2019-ого року було аж 820, мати рідна!). І як же я був приємно вражений, що розбалакував Тараса саме Сашко. Сміху було повен зал. З того часу я намагався ходити на всі заходи, які координував Сашко, байдуже кого він там презентував. І навіть одного разу, прости-господи, попросив автограф на книжці де Сашко виступав редактором. За що Сашко звісно трішки кепкував з мене, та і натякав щоб я все таки навідався якось до стенду чернівецьких видавництв та щось і з його власних книжок вибрав собі. Що я слухняно і зробив - принагідно скупив всі його доступні на той час в друці книжки. Знаєте, це надзвичайно приємне відчуття, коли свого улюбленого автора бачиш і чуєш наживо! Згодом всі його тексти ти будеш читати саме його голосом та інтонацією. От тому так важливо ходити на живі виступи авторів.
Мені до речі, з часом аж стало дивно як так, що за стільки років, я ніколи не пересікався ще з Олександром і в моїй бібліотеці з 700 томів не знайшлось місця на полиці для цих шедеврів.. Воістину шляхи господні.. ну самі знаєте.
Якщо, тим часом, говорити про Сашка, то він мабуть таки лінується трохи бо любить писати лише всяку публіцистику, ессе, називайте як хочете. Романів від нього пошановувачі так і не дочекалися. Та й сам Сашко каже, що їх не дуже то й любить (читати чи писати не зовсім ясно). Але саме з часів журналу Країни і зустрічі на Форумі з цим знанним майстром малої прози, я надзвичайно полюбив цей жанр. Бо де Бойченко там і Микола Рябчук та інші не менш відомі колумністи. І коли прийшов час "Великого Карантину" (чи як там ще історія назве цю всю глобальну самоізоляцію) я взявся перечитувати книжка за книжкою всі доступні у видавництвах примірники Миколи Рябчука та Олександра Бойченка. Тільки собі уявіть 0 теплими квітневими ранками, я зручно вмощувався у себе на веранді давнього польського будиночка у Львові і вчитувався за горнятком кави у всі ці зворушливі, критичні, сатиричні та інколи сумні історії про нашу журливу неьку Україну. З великою вдячністю і повагою я дочитував кожну книженцію. Адже саме завдяки таким екскурсам в різні контексти українського політичного чи побутового життя багато в чому і я сформував своє власне відношення до тих чи інших питань. Чи йшлася б мова про каденцію "великого тупого предмета", якого чомусь помилково називали президентом чи вся ця болюча історія з поверненням в Україну Донбассу, який і так ніколи не був українським. На всі ці складні теми Сашко завжди знаходив підходящу історію зі свого насиченого студентського минулого чи якихось було інших релевантних життєвих оказій.
До слова журнал "Країна" я таки перестав читати, чи то через те, що карантин закрив усі доступні мені в околиці кіоски і я буквально не мав де купити ті журнали по дорозі в офіс (та і в офіс я перестав ходити) чи то через те, що в мене ж тепер були збірки Сашка і Миколи зі всіма виданнями журналу Країна і Збруч ще з 2008-ого року.
А щодо нових публікацій, то я мабуть вже зможу побачити їх в якісь новій збірці восени на книжковому форумі, якщо коронавірус знову не внесе ще якісь свої чорнолебединські корективи.
А йдеться мені про перші шпальти журналу "Країна". По правді кажучи саме заради отої авторської колонки я поспішав щосереди зранку до найближчого кіоска Інтерпресу, заздалегіть тримаючи в кишені 27 гривень. Гарний хід редакції. Береш такий, щасливий ідеш від кіоску, до офісу залишається ще цілих 19 хвилин хотьби і ти точно встигнеш пробігтись швиденько по абзацам першої сторінки. Бо це ж і є квінтесенція не те щоб журналу, а наче всього минулого твого тижня. А наразі - авторські роздуми напевне стануть найпам'ятнішою подією твого дня.
Ну добре, мабуть трішки таки перебільшою. На обіді я ще перечитаю решту частину журналу. Та і буду ще решта днів тижня смакувати журналом, аж до наступної середи. Та все ж, саме таким собі пам'ятним маркером буде мені слугувати ота перша шпальта.
Втім публікації не кожного автора я чекав з таким нетерпінням, як того дотепника Олександра Бойченка. Виходить що приходилось чекати 2-3 тижні поки знову натрапиш на публікації підписані його іменем. Невже автори колонки дійсно між собою домовляються вахтовим методом. Мовляв так, Павло (Вольвач) ти на дєжурстві цього тижня, давай придумай щось, а ти Сергію заступаєш на зміну на інший понеділок.
Так чи інакше а саме Сашко став мимоволі моїм улюбленим українським (та що там українським - світовим) публіцистом. І перечитував я ті журнали, і дбайливо складав їх до купки і так же бережно потім відносив ті стосики з двадцятьма а то і більше примірниками в Урбан бібліотеку. Хай читають інші. Чого тільки я маю отримувати таке інтелектуальне задоволення. Мені не шкода.
І яка ж була моя радість та подив, коли ми нарешті і наживо зустрілися з Сашком, на одному з очікуваних заходів Книжкового форуму. Варто сказати, що кожен львівський книжковий форум зносить мені по доброму кришу і ще добряче мене п'янить наступних пару добрих місяців. Хоча звісно були і роки, коли книжковий форум можливо і не ставався аж таким дуже вдалим, та й то я так думаю тільки тому, що мене не було на ньому. А всі інші рази були феноменальними. І крапка.
Так от сиджу я значить в першому ряді кінотеатру Коперника і вже в очікуванні презентації нової книжки Тараса Прохаська "Так, але.." якій судилось наступного року отримати навіть шевченківську премію. Того разу я трохи допомагав медіацентру форуму з репортажами тому намагався відвідувати максимальну кількість заходів (а їх 2019-ого року було аж 820, мати рідна!). І як же я був приємно вражений, що розбалакував Тараса саме Сашко. Сміху було повен зал. З того часу я намагався ходити на всі заходи, які координував Сашко, байдуже кого він там презентував. І навіть одного разу, прости-господи, попросив автограф на книжці де Сашко виступав редактором. За що Сашко звісно трішки кепкував з мене, та і натякав щоб я все таки навідався якось до стенду чернівецьких видавництв та щось і з його власних книжок вибрав собі. Що я слухняно і зробив - принагідно скупив всі його доступні на той час в друці книжки. Знаєте, це надзвичайно приємне відчуття, коли свого улюбленого автора бачиш і чуєш наживо! Згодом всі його тексти ти будеш читати саме його голосом та інтонацією. От тому так важливо ходити на живі виступи авторів.
Мені до речі, з часом аж стало дивно як так, що за стільки років, я ніколи не пересікався ще з Олександром і в моїй бібліотеці з 700 томів не знайшлось місця на полиці для цих шедеврів.. Воістину шляхи господні.. ну самі знаєте.
Якщо, тим часом, говорити про Сашка, то він мабуть таки лінується трохи бо любить писати лише всяку публіцистику, ессе, називайте як хочете. Романів від нього пошановувачі так і не дочекалися. Та й сам Сашко каже, що їх не дуже то й любить (читати чи писати не зовсім ясно). Але саме з часів журналу Країни і зустрічі на Форумі з цим знанним майстром малої прози, я надзвичайно полюбив цей жанр. Бо де Бойченко там і Микола Рябчук та інші не менш відомі колумністи. І коли прийшов час "Великого Карантину" (чи як там ще історія назве цю всю глобальну самоізоляцію) я взявся перечитувати книжка за книжкою всі доступні у видавництвах примірники Миколи Рябчука та Олександра Бойченка. Тільки собі уявіть 0 теплими квітневими ранками, я зручно вмощувався у себе на веранді давнього польського будиночка у Львові і вчитувався за горнятком кави у всі ці зворушливі, критичні, сатиричні та інколи сумні історії про нашу журливу неьку Україну. З великою вдячністю і повагою я дочитував кожну книженцію. Адже саме завдяки таким екскурсам в різні контексти українського політичного чи побутового життя багато в чому і я сформував своє власне відношення до тих чи інших питань. Чи йшлася б мова про каденцію "великого тупого предмета", якого чомусь помилково називали президентом чи вся ця болюча історія з поверненням в Україну Донбассу, який і так ніколи не був українським. На всі ці складні теми Сашко завжди знаходив підходящу історію зі свого насиченого студентського минулого чи якихось було інших релевантних життєвих оказій.
До слова журнал "Країна" я таки перестав читати, чи то через те, що карантин закрив усі доступні мені в околиці кіоски і я буквально не мав де купити ті журнали по дорозі в офіс (та і в офіс я перестав ходити) чи то через те, що в мене ж тепер були збірки Сашка і Миколи зі всіма виданнями журналу Країна і Збруч ще з 2008-ого року.
А щодо нових публікацій, то я мабуть вже зможу побачити їх в якісь новій збірці восени на книжковому форумі, якщо коронавірус знову не внесе ще якісь свої чорнолебединські корективи.
Коментарі
Дописати коментар